понеділок, 23 лютого 2015 р.

Щоденник кота Карамелло



Коли я жив з мамою, братиками та сестричками, я ще не знав, що мене звуть Карамелло. Я не пам’ятаю, як виглядали ті люди, з якими я жив, бо був ще малим. А коли підріс, мене посадили в коробку, коробку віднесли в машину і кудись повезли. Тоді я, ясно, не знав, що то машина, але ж тепер знаю, бо вже не раз катався.
Потім, пам’ятаю, мене, пакетик смішних м’ячиків і баночку смакоти, яку чомусь називали «вітамінами», передали незнайомій жінці. Далі мене вручили якомусь чоловікові, ще одній жінці, двом дівчаткам і верескливій малявці.
Так, наступні півгодини мене передавали з рук в руки. Ці півгодини були насичені, цікаві, але виснажливі. Так що коли дівчатка посадили мене на щось велике, м’яке і волохате – вони називали ту штуку жабою (не знаю, що то таке, ще не бачив, жаба, то й жаба), я не протестував, а одразу заснув.
Наступний тиждень також був насичений, наді мною сюсі-пусяли і мною захоплювалися. Правда, кілька разів і насварили – коли я під дверима калюжку робив чи купку. Та я знаю, де мій туалет! Просто чекав їх, чекав, що вони повиходять з кімнат. Мені було сумно, нудно і холодно, от я й не витримав…
Чим далі, тим менше мені заважали, але було видно, що мене люблять. Потім одна дівчинка й одна жіночка поїхали. Маленька дівчинка наді мною часто бігала, старша – гралася і танцювала. Дорослі брали на руки, тримали і чухали. Ну, не так, якщо чесно, мене всі брали на руки, гладили і чухали. Кращого я не міг і просити.
Правда, два рази ми їздили до дядька у синьому халаті (так-так, на машині!), і він робив мені уколи, але то таке… Я навіть не буду згадувати, що чоловік і малявка пару разів наступали мені на ногу, жінка двічі прищемила голову холодильником (мені було цікаво, що там), а дівчинка впустила, бо вони всі дуже добрі і люблячі. Мене гарно годують, дають пити молоко, підкладають у мисочку вітамінки, граються зі мною та не ображаються, якщо я часом когось кусну чи цапну. Знають, мабуть, що я це з любові.
Так, тепер, мабуть, розкажу трошки про цих двоногих створінь – людей, які живуть разом зі мною. Моя сім’я весела і цікава. Та дівчинка, що маленька і вересклива, не дуже волохата, вона всюди за мною бігає, тягає і часто чухає там, де мені неприємно. Але вона весела. Часом мені цікаво з нею, а часом хочеться залізти під диван і там заховатись.
Старша дівчинка якраз така, як треба. Вона готова потримати мене, коли я сплю. Коли я кусаюсь (зуби лізуть!) і шкребуся, вона мене теж тримає, грається зі мною, не ходить за мною хвостиком, годує мене та займається моїм туалетом. Часом вона може трохи загратися або бере мене танцювати, але з ким не буває?
Та жінка, яка принесла мене в цей будинок (я думаю, що то – мама двох дівчаток, але не впевнений), часто бере мене на руки, тому їй найбільше дістається моїх зубів і кігтів. Саме вона мене найчастіше годує.
Про чоловіка можу сказати одне – у нього на руках дуже зручно спати, і він знає всі місця, де треба чухати.
Я дуже радий, що живу в цій сім’ї, а тепер хочу розказати про свої пригоди. Якось мене взяли на руки і винесли за двері. Там були такі зелені ниточки – м’які, але трошки дивні, якось незвично було на них наступати. Світ за дверима такий… великий і неосяжний. Там були маленькі кольорові штучки, які, як я пізніше дізнався, називаються квіточками. Потім, коли ми зайшли всередину, я зрозумів, що вдома набагато краще і затишніше.
Іншим разом, коли я був на вулиці, хотів піймати щось маленьке жовте і летюче, але дівчата мене стримали. Тоді я не знав, чому, але через кілька днів дізнався. Я знову побачив ту чорно-жовту летючу штуку. Побіг за нею, хотів зловити, але вона мене вкусила! Дуже-дуже боляче!
А ще якось дівчата винесли мене на вулицю, коли там було багато дітей. І всі хотіли мене потримати, погладити і погратися. Хоча коли я грався з ними – кусав і шкрябав, вони чомусь ображалися і верещали. Забагато було мені тієї їхньої уваги, я швидко втомився і захотів спати. От і зараз хочу спати. Вже пізно, всі сплять. Я теж іду спати. На добраніч.

P.S. Я обіцяла викладати свої історії. Це перша. :) Правда, написана ще минулим літом. Сподіваюся, вам сподобалося. Коментуйте. Тепер Карамелло вже не маленький котик. А отакий: 

Немає коментарів:

Дописати коментар