School blog

Woodsong Chapter 1 Reflection

Woodsong 

Gary Paulsen

This won't be a book summary, but a chapter by chapter two paragraph thoughts page. We are reading Woodsong at Literacy class at school, and then writing on a blog. It is a private blog on kidblog.com, but I thought that you might find my thoughts on the assignments that my teacher gave us pretty interesting, so I will be posting them as well, under Woodsong. Thoughts? Well, here goes.

Summary: In the first chapter, Gary Paulsen describes how the woods lost their innocence to him. He talks about a young doe jumping over his lead dog. She is running away from a pack of wolves. She is running away over a frozen lake, but then she falls through the ice. By the time she gets out of the lake, the pack of wolves is on her. But that’s not what surprises Paulsen. Instead of just killing the doe, they start pawing at her rear end, and pulling out her insides. They start eating her from the inside out, eating her alive. That’s when Paulsen released the truth of the woods, the truth of nature. The beautiful, but painful truth.

“Many people who enjoy the woods, or seem to enjoy it are spending their time trying to kill parts of it”. Quite a paradox really. Weird, but true. Many people who hunt say, “Oh I love the woods. I love nature.” But how are they showing their love, if they are killing the animals that they are hunting. Same thing with fishing. There’s also logging. Loggers say “The woods are my life. A very important part of my life.” If that is true, than by cutting down trees, they are killing their life. They are ruing the forest, which is supposedly very important in their life. Of course, not all people go into the woods to hunt, fish or log. Some people go into the woods for a leisurely stroll, or to climb a tree, sit and read. Or to spend half the day testing trees for climbing. There’s not ruing the forest, are they? I mean, sure we could get technical and say that they are crushing they grass and ruing the bark, but no big damage. So, I guess, overall, not all people who enjoy nature are destroying it. And those who are don’t realize it. I just think that this is a good quote for all of us to think about, not just hunters and loggers. Nature is important. It can’t be important if there is none left. The woods are important. Let’s keep them that way.

Thanks a lot for reading!

Канікули зі смертю

The Summer of the Gypsy Moths

Sara Pennypacker

Літо шовкопрядів

Сара Пенніпекер

Я знаю, що давно не писала про книжки, які читала англійською. У мене був насичений початок навчального року. Щоправда, і зараз часу не дуже багато. Незабаром викладу допис про «Бігуна в лабіринті» (The Maze Runner by James Dashner), а зараз – слухайте…

«Літо шовкопрядів» Сари Пенніпекер – історія двох дівчат-підлітків, Енджел і Стелли, які живуть у тітки Луїзи. Насправді вона їм зовсім не тітка. Луїза – сестра бабусі Стелли, а Енджел вона тимчасово взяла до себе з дитячого притулку. Дівчат аж ніяк не можна назвати близькими. Енджел не хоче зближуватися з Луїзою, Стеллою чи іншими дітьми, бо знає, що надовго тут не затримається: її тітка незабаром забере її до себе. Тато Стелли пішов, коли вона була мала, мама також покинула її, але Стелла сподівається, що мама скоро повернеться, бо «вона обіцяла». Та одного дня Луїза помирає, дівчата не хочуть вертатися у дитбудинок, тож їм треба навчитися жити разом. «Жити разом» – означає приховувати смерть тітки від її сусіда та друга Джорджа, від «дачників», які живуть у котеджах, за якими наглядала Луїза; ховати саму Луїзу, закопуючи її на городі; купувати їжу тощо. Перед дівчатами – справжнє випробування.

Далі хочу перекласти уривок з «Літа шовкопрядів». Сподіваюся, вам сподобається.
Розділ 15
У суботу вранці я прокинулася від того, що в мене бурчав живіт. Я зібралася встати, але впала назад у ліжко, бо запаморочилася голова. Я перевернулася, обережно стала на ноги і вдягнулася.
Ми чули голоси з котеджів – відпочивальники сьогодні встали рано, щоб спакуватися, готувалися до від’їзду. Енджел спустилася на перший поверх і подивилася на мене з надією. Я похитала головою. Ми сіли чекати, запах бекону й грінок був справжніми тортурами для нас.
О пів на десяту ми сіли біля знаку «Лишіться на довше». Сім’ї відпочивальників усі були на вулиці – запихали речі в багажники, а дітей – у кріселка. Один за одним батьки з котеджів приносили ключі. Я боялася, що хтось із них захоче поговорити з Луїзою, але всі вони казали: «Може, повернемося наступного року» – та: «Сподіваємося, їй уже краще».
Дві машини виїхали, а потім жінка з останнього котеджу підійшла, тримаючи ракетку для бадмінтону. «Вибачте, – сказала вона, – здається, мої хлопці поламали її». «Нічого, – відповіла їй я. – Таке тут часто буває». «Діти на канікулах, ви розумієте». Вона запхала мені в руку двадцять доларів. «Це має покрити витрати». Потім вона витягнула картку з гаманця: «Моя подруга – фізтерапевт. Вона чудова. Спеціаліст по спинах». Потім жінка розповідала про різні ускладнення, які можуть розвинутися після травми – озвучила довгий список. Я погодилася, що Луїзі не треба було більше проблем, що було правдою, і пообіцяла передати візитку.
Потім жінка побігла ловити одного зі своїх хлопців, який вискочив із машини, запхала його назад в авто, і вони поїхали.

Нагадую, що мої дописи можна читати і на "Казкарці".

Щоденник кота Карамелло

Коли я жив з мамою, братиками та сестричками, я ще не знав, що мене звуть Карамелло. Я не пам’ятаю, як виглядали ті люди, з якими я жив, бо був ще малим. А коли підріс, мене посадили в коробку, коробку віднесли в машину і кудись повезли. Тоді я, ясно, не знав, що то машина, але ж тепер знаю, бо вже не раз катався.

Потім, пам’ятаю, мене, пакетик смішних м’ячиків і баночку смакоти, яку чомусь називали «вітамінами», передали незнайомій жінці. Далі мене вручили якомусь чоловікові, ще одній жінці, двом дівчаткам і верескливій малявці.

Так, наступні півгодини мене передавали з рук в руки. Ці півгодини були насичені, цікаві, але виснажливі. Так що коли дівчатка посадили мене на щось велике, м’яке і волохате – вони називали ту штуку жабою (не знаю, що то таке, ще не бачив, жаба, то й жаба), я не протестував, а одразу заснув.

Наступний тиждень також був насичений, наді мною сюсі-пусяли і мною захоплювалися. Правда, кілька разів і насварили – коли я під дверима калюжку робив чи купку. Та я знаю, де мій туалет! Просто чекав їх, чекав, що вони повиходять з кімнат. Мені було сумно, нудно і холодно, от я й не витримав…

Чим далі, тим менше мені заважали, але було видно, що мене люблять. Потім одна дівчинка й одна жіночка поїхали. Маленька дівчинка наді мною часто бігала, старша – гралася і танцювала. Дорослі брали на руки, тримали і чухали. Ну, не так, якщо чесно, мене всі брали на руки, гладили і чухали. Кращого я не міг і просити.

Правда, два рази ми їздили до дядька у синьому халаті (так-так, на машині!), і він робив мені уколи, але то таке… Я навіть не буду згадувати, що чоловік і малявка пару разів наступали мені на ногу, жінка двічі прищемила голову холодильником (мені було цікаво, що там), а дівчинка впустила, бо вони всі дуже добрі і люблячі. Мене гарно годують, дають пити молоко, підкладають у мисочку вітамінки, граються зі мною та не ображаються, якщо я часом когось кусну чи цапну. Знають, мабуть, що я це з любові.

Так, тепер, мабуть, розкажу трошки про цих двоногих створінь – людей, які живуть разом зі мною. Моя сім’я весела і цікава. Та дівчинка, що маленька і вересклива, не дуже волохата, вона всюди за мною бігає, тягає і часто чухає там, де мені неприємно. Але вона весела. Часом мені цікаво з нею, а часом хочеться залізти під диван і там заховатись.

Старша дівчинка якраз така, як треба. Вона готова потримати мене, коли я сплю. Коли я кусаюсь (зуби лізуть!) і шкребуся, вона мене теж тримає, грається зі мною, не ходить за мною хвостиком, годує мене та займається моїм туалетом. Часом вона може трохи загратися або бере мене танцювати, але з ким не буває?

Та жінка, яка принесла мене в цей будинок (я думаю, що то – мама двох дівчаток, але не впевнений), часто бере мене на руки, тому їй найбільше дістається моїх зубів і кігтів. Саме вона мене найчастіше годує.

Про чоловіка можу сказати одне – у нього на руках дуже зручно спати, і він знає всі місця, де треба чухати.

Я дуже радий, що живу в цій сім’ї, а тепер хочу розказати про свої пригоди. Якось мене взяли на руки і винесли за двері. Там були такі зелені ниточки – м’які, але трошки дивні, якось незвично було на них наступати. Світ за дверима такий… великий і неосяжний. Там були маленькі кольорові штучки, які, як я пізніше дізнався, називаються квіточками. Потім, коли ми зайшли всередину, я зрозумів, що вдома набагато краще і затишніше.

Іншим разом, коли я був на вулиці, хотів піймати щось маленьке жовте і летюче, але дівчата мене стримали. Тоді я не знав, чому, але через кілька днів дізнався. Я знову побачив ту чорно-жовту летючу штуку. Побіг за нею, хотів зловити, але вона мене вкусила! Дуже-дуже боляче!

А ще якось дівчата винесли мене на вулицю, коли там було багато дітей. І всі хотіли мене потримати, погладити і погратися. Хоча коли я грався з ними – кусав і шкрябав, вони чомусь ображалися і верещали. Забагато було мені тієї їхньої уваги, я швидко втомився і захотів спати. От і зараз хочу спати. Вже пізно, всі сплять. Я теж іду спати. На добраніч.

P.S. Я обіцяла викладати свої історії. Це перша. :) Правда, написана ще минулим літом. Сподіваюся, вам сподобалося. Коментуйте. Тепер Карамелло вже не маленький котик. А отакий: