Здійснення мрій

Авіа, пташиний диспетчер

Оксана Лущевська

 

Можливо, ви читали цю книгу молодшим брату/сестрі чи доньці/сину і тепер дивуєтеся, чому я, одинадцяти років, пишу про неї відгук. А причина проста: я отримала книгу, я прочитала книгу, мені сподобалася книга, я вирішила написати про книгу. Слухайте…

Починається все з того, що бориспільський голуб Авіа спостерігає за літаками. Він із гіркотою згадує, що мав би бути спортивним голубом, але ще малим пташам поранив крило, тож тепер живе в Бориспільському аеропорту.

Початок дії: теплого дня Авіа відпочиває на сонечку, коли до нього прилітає шматок газети. Там Авіа читає про диспетчерів і вголос думає про те, що було б класно, якби були диспетчери для пташок. Це все лише мрії Авіа, та папуга Кодак Ара пише статтю про цю геніальну ідею. І тоді Авіа розуміє, що йому треба реалізувати свій божевільний задум. Підштовхнуло його й те, що крук Шах, який ображає усіх слабших за нього, обіцяє, що, якщо Авіа втілить свій задум у життя, він (крук) покине Бориспільський аеропорт назавжди.

І що ж ви думаєте? З допомогою друзів Авіа починає керувати пташиними польотами.

Гарна і зворушлива книжка з чудовими ілюстраціями. Я б радила читачам 4-10 років.

Новинка: до деяких відгуків я додаватиму абзац, який називатиметься Д.Р.П.А. Це означає «До речі, про автора». Як вам ідея?

Д.Р.П.А.

Оксана Лущевська – авторка багатьох інших книг. Зокрема, «Друзі за листуванням», «Найкращі друзі», «Солька і кухар Тара-пата», «Інший дім», «Вовчик-колядник», «Про кита», «Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса» (усі вони в нас є!) та ін. «Авіа, пташиний диспетчер» прилетів до мене з автографом і поповнив мою колекцію підписаних авторами книжок. Підпис: «Чудова Марічко, літай високо! О. Л. Обіймаю міцно».

Велика подяка Оксані Лущевській за всі її чудові книги.

Літайте високо і не бійтеся впасти!

Бути собою

«Давач»

Луїс Лоурі

The Giver 

Louis Lowry

Пам’ятаєте, я писала про «Голодні ігри» Сюзан Колінз? Ну, то ця книжка – теж антиутопія. Вона виграла багато всіляких різних нагород, але я про неї пишу не тому. Якщо чесно, то ця історія промає до глибини душі.
Спочатку здається, що світ Джонаса досконалий. Але насправді там немає ні спогадів, ні кольорів, ні почуттів. Кожного грудня відбувається церемонія, на якій змінюється вік дітей. Щороку дитині щось дарують або відбувається якась важлива зміна. Наприклад, у чотири і сім років малюкам дають курточки, в дев’ять – велосипед, а в дванадцять вони отримують роботу, яку виконують усе життя. Точніше, до того моменту, коли потрапляють у Будинок старих, де про них дбають аж до Відпущення (смерть).
Коли настає дванадцята Джонасова Церемонія, він дуже переживає, бо його кличуть останнім. Та йому доручають найпочеснішу роботу. Ця робота приносить біль. І від цього болю не можна приймати ліків. Такі правила.
Робота в Джонаса така: щодня він приходить до Давача і отримує спогади. Є погані спогади: біль, втрата, війна, жаль. Але є й хороші: любов, справжня сім’я, озера. Тепер Джонас бачить кольори, і йому це дуже подобається.
Якось Джонас із Давачем вигадали план: Давач передасть йому всі спогади мужності, і Джонас піде шукати Деінде, куди йдуть Відпущені. Та плани змінюються, коли вирішують відпустити Габріеля, хлопчика з особливими можливостями, у чомусь подібного до самого Джонаса. Джонас вирішує, що треба діяти негайно. Він бере Габріеля і їде. Коли він полишає громаду, всі його спогади лишаються людям. Давач допомагає їм давати раду зі спогадами, а Джонас починає чути музику…
Беріть приклад з Джонаса: треба бути чесним і добрим! І ти за покликом серця і часом навіть ризикувати заради щастя. Краще бути інакшим, але бути собою, ніж бути таким, як усі, і почуватися незручно.
Мені й раніше вчителі рекомендували цю книжку, але я кивала, і мені вилітало з голови. Та цього року моя вчителька, місіс Вайт, почала її нам читати. Ми прослухали всього лиш кілька розділів, але я зрозуміла, що книжка дуже цікава, і вирішила почитати її сама. І тепер раджу вам.

About Magic

Rose

Holly Webb

          Those of you who have kids or siblings that are 6-9 years old probably think that it is a book about a puppy or a kitty. But no, this book is about Rose, a ten-year-old orphan. Slowly this book gets more and more interesting. In a quite magical way.

Rose lives at St. Bridget’s Home for Abandoned Girls. She does not daydream about rich parents coming in to claim her and sweep her off her feet. She has reasons to think that her father was a soldier and that her family had something to do with fish.

Rose is very good at storytelling. One day, when she is telling her friend Maisie a made-up story about how Maisie got lost and ended up at the orphanage, her story comes to life. In pictures, that is. The girls can see Rose’s story on the side of an old brass tub. Maisie loves it, but Rose is scared, so she decides not to do it again.

The next day when the girls at St. Bridget’s are doing laundry a guest comes to the orphanage. She’s dressed in a black dress and has a nice hat on. She needs a girl 10-11 years old to be a maid. She asks Eliza, Ruth, Lucy and Rose. Eliza is twelve, Lucy doesn’t want to be a maid and Ruth does nothing but giggle, so Miss Bridges picks Rose. That’s the beginning of her new life…

          Rose thinks that she works for Miss Bridges but Miss Bridges surprises her – they both work for Mr. Fountain – the famous alchemist. Fountain works for the king and he is one of the few who can make gold. Soon Rose learns that none of the servants at the Fountain household like magic. They tolerate it, since it pays their paychecks, but nothing more. Rose wants to get her hands on a magic book, so she can figure out how to get rid of the pictures (the ones that come with her stories) because she doesn’t want to have anything to do with magic. She soon learns that Mr. Fountain lives with his seven-year-old daughter Isabella and his apprentice Freddie. After Rose works at the Fountain house for a week she gets an afternoon off to go visit the orphanage. She wanted to talk to Maisie, but her friend isn’t there. Miss Lockwood tells her that Maisie’s mother came for her. When she gets home, Rose realizes that something is terribly wrong – Miss Lockwood kept saying there were flies, when there weren’t any, Maisie left behind her locket – her most treasures possession, if she was rich now, why would she have a cheap locket in the first place, and when Maisie told the story – the story that Rose had made up – her mom was so happy that she REMEMBERED – but Rose made the story up!! Rose thinks that Maisie was stolen.

          Since Rose made friends with Freddie (Mr. Fountain’s apprentice) she decides to talk to him. Freddie decides that they need to scry. It means look for her in a mirror or something shiny. But when they scry that night, they only see darkness. She might be in a dark place, or it didn’t work. Gustavus, the smart, magical cat tells Rose and Freddie that it would work better if they had something of Maisie’s. So Rose and Freddie go to St. Bridget’s at night, to take Maisie’s locket. On the way there, they encounter a group of street boys, whose sister was also stolen. At first, the boys thought it was Rose and Freddie, but when they promise the boys to find their sister, they believed them. When they try to scry for Maisie with the locket, they still get blackness. Rose is starting to feel frustrated, but Gustavus (the cat, remember) suggests that they need to ask a different question. So Rose thinks, Maisie who stole you, and the face of Miss Sparrow, the lady who Mr. Fountain likes. Freddie is surprised. He says “Well, I didn’t like her, but I didn’t think she was a kidnapper”. Then Isabella, Mr. Fountain’s spoiled daughter finds them. She calms down and they make a plan – Isabella will be bait, Rose and Freddie will follow her and save all the kidnapped children and they win. Yay!

          But the plan does not go as planned. Sparrow spots Rose and Freddie, and brings them with. Now there is no one to save them except, maybe, Gustavus. But then all the children join happy memories and escape. Rose and Freddie stay behind to defeat Miss Sparrow. But will they be able to defeat such powerful magic? By themselves, no. But when they call up a mist monster (a creature that goes for the most powerful magic and fights it), they might have a chance. So, leaving Sparrow alone with the mist monster, they run.

          At the end, Rose will learn magic, too. Mr. Fountain is almost positive that Sparrow will come back, but he’s glad that they haven’t killed her, because it would have taken part of her soul. This is the first book in a series, so if you’re interested you can find the books right here.

Іда Б.

«Іда Б.» Кетрін Ханніґан

Ida B. Katherine Hannigan

Я часом думаю, що, якби я була одна в класі, тобто вчилася вдома, я могла б набагато швидше закінчити школу. Героїня цієї книжки вчилася вдома…

…поки її мама не захворіла на рак. Тепер Іді Б. треба йти в звичайну школу. Вона через це дуже дратується, бо коли була менша і ходила до школи, вчителька відмовлялася кликати її Іда Б. і називала просто Іда. З того часу Іда Б. повертатися у школу не захотіла. Вона виконувала завдання до обіду, потім їла й бігла надвір – гратися зі струмочком (який був дуже балакучим) та всіма яблунями, що росли в їхньому саду. Так-так, не в струмку, а зі струмком. Бо ж він, так само як і дерева, вміє розмовляти.

Коли тато каже Іді, що їй треба повертатися до школи, її серце стає маленьким холодним камінчиком, неспроможним на любов. (Не переживайте, потім усе буде добре.)

Та коли Іда Б. іде до школи, всі до неї добрі. Правда, дехто ображається, бо вона гаркає і бурчить. Її друг Райлі пробує залучити її до своїх ігор на майданчику, хоче, щоб вона була його партнером на уроках і таке інше.

Крім того, міс Вашингтон, учителька Іди Б., зовсім не така, як та, що була у дівчинки у першому класі.

Завдяки турботі та увазі вчительки та друзів Іда Б. вирішує всі свої проблеми та знову стає хорошою люблячою дівчинкою.

Книжка мені сподобалася, бо я переживала за Іду, дивувалася, коли вона робила щось не дуже розумне (хоча зі мною теж таке часом трапляється) і раділа, коли в неї нарешті усе налагодилося.

Мені було дуже цікаво читати «Іду Б.» ще й тому, що я знала, що, якщо у мене виникнуть якісь питання, я можу спитати в авторки, бо ж Кетрін живе через дорогу від моєї школи. Так і сталося – міс Ханніґан прийшла до нас на урок. Але про це я розповім в іншому дописі, який викладу згодом. До зустрічі та приємного читання!

Кав’ярня на розі

Кав’ярня на розі

Оксана Сайко

Кожне місто чимось пахне. Місто Лідки пахне дощами. Так сказав Арсен. Щоправда, тоді Лідка ще не знала, що то Арсен. А потім він поцупив у неї книжку. Зрештою, так все і почалося.

Лідка працює в кав’ярні свого дядька («Кав’ярні на розі»). Коли в школі складали випускні іспити, вона хворіла, а коли видужала – було вже пізно. Тож дядько Роман сказав, що цей рік Лідка може попрацювати у його кав’ярні. І тепер дівчина тиждень працює кельнеркою, тиждень вчиться – займається математикою з репетиторкою. Тато колись хотів стати економістом, але в нього не вийшло, тож Лідка погодилася втілити його мрію.

Дядько Роман розказав Лідці, що вони з Арсеном колись були друзями. А потім закохалися в одну дівчину, і вона вибрала Арсена. Дядько не знає, що було потім. Лідка хоче знайти Арсена, щоб дізнатися подальші події і повернути книжку.

Арсен зустрічає Лідку на вулиці. Після цієї зустрічі вона часто його провідує. Арсен збирає забуті книжки. Він їх «рятує» від остаточного забуття. Щоправда, в досить оригінальний спосіб: забирає, краде в людей, знаходить у магазинах. У нього назбиралася уже досить велика бібліотека.

Лідка також краде книжку в Арсена – з благородною метою: хоче зблизити його з дівчиною, якій він колись цю книжку подарував і про яку говорив дядько Роман. Але виявляється, що Ілона вже померла.

Щоб повернути своєму життю сенс і подарувати знайденим книжкам нове життя, Арсен збирається заснувати бібліотеку забутих книжок, а Лідка йому допомагає. Вони нарешті щасливі! Лідка розуміє, що, хоч вона і пообіцяла татові стати економістом, вона цього не зробить. Математика не захоплює її так, як її репетиторку, а її справжнє захоплення – це книжки.

Щасливі й постійні відвідувачі кав’ярні. У їхньому житті також стаються зміни. Отець-богохульник збирає старі ікони. Поет-невдаха надрукував свою книжку і перестав бути невдахою. Мірка нарешті засміялася. А кухарка Нелька починає зустрічатися з учителем музики, якому подобається і Нелька, і її юшка. Головне, що синові Нельки, Юркові, також сподобався вчитель музики. Він навіть збирається вчитися грати на флейті.

Нам усім треба брати приклад з героїв «Кав’ярні на розі» і бути щасливими.

Арсен знайшов сенс у житті. І, думаю, у всіх-всіх є своє призначення. Можливо, ваше покликання – бути видатним спортсменом, написати книжку, яка змінить життя сотням людей, а може – створювати сімейний затишок. Та що б це не було, ми все життя до нього йдемо.

Треба здійснювати свої мрії, не чиїсь. Бо якщо робити щось не задля задоволення, а через почуття обов’язку, то ви ніколи й не дізнаєтеся, яке ваше призначення, в чому сенс вашого життя…

Нагадую: мої відгуки можна також читати у блозі про дитячу літературу «Казкарка», у рубриці «Книжки».