День сніговика

День сніговика

Дзвінка Матіяш

«День сніговика» – антиутопія. Так само, як «Голодні ігри» Сюзен Коллінз та «Давач» Луїз Лоурі (“The Giver” Louis Louri). У всіх трьох книжках є спільні риси. В описаних країнах є чіткі правила поведінки, а в людей немає особливих прав. У «Давачі» старійшини вважають, що приймати рішення – шкідливо й небезпечно. У «Дні сніговика» правитель впевнений, що сніг – шкідливий і небезпечний. 
Мені здається, що книжка Дзвінки Матіяш більш схожа на «Давача», ніж на «Голодні ігри». І в «Дні сніговика», і в «Давачі» хочуть однаковості в усіх людях. В обох книжках обожнюють сірий колір.
У «Дні сніговика» людям заборонено бачити сни і любити сніг. Зате треба любити сірий колір і комп’ютерні ігри і бажано їсти концентрати у тюбиках замість справжньої їжі. Але є люди, які люблять сніг, гарбузовий суп і гарбузові оладки. Цих особливих людей найбільше боїться правитель, тому їх намагаються позбутися. Мешканці країни думають, що «інших» забирають на «лікування», але насправді їх там присипають ліками, годують і присипають знову, аж поки вони стають безвільними «мішками»… Та все ж саме вони порятують цей світ.
Спочатку я взялася за книжку з завзяттям, а потім, коли Ірму ображали, не хотіла читати. Але чим далі я просувалася, тим більше мені подобався «День сніговика», і тим більше я була рада, що все ж таки вирішила прочитати цю повість. Попри всі неприємні речі, що сталися, це добра книжка. І мудра. Раджу!
Не забувайте, що мої дописи можна читати і на "Казкарці".

Ну нарешті!

Нарешті

Венді Месс

Finally

Wendy Mass

Привіт! Сьогодні, зрештою, як і завжди, пишу про книжку, яка мені дуже сподобалася. Це частина серії з трьох книжок – 11 Birthdays, Finally, 13 Gifts.
Герої цих книжок живуть у містечку Віллоу Фолз. Це дивне місце – там немає випадковостей.
Ви, мабуть, хочете дізнатися, чому книжка називається «Нарешті»? Коли Рорі щось просить у батьків, вони їй відповідають: почекай, коли тобі буде 12. І от нарешті (!) Рорі виповнюється 12. Вона отримує телефон, їй дозволяють купувати обіди в школі, проколоти вуха, користуватися макіяжем і багато іншого. Та коли Рорі голить ноги, сильно ріжеться; коли фарбується, хоч і натуральною косметикою, виявляється, що в неї алергія на косметичні засоби; коли проколює вуха, з’ясовується, що в неї алергія на золото, і тому вуха набрякають.
І це все стається саме тоді, коли в її школі знімають фільм, у якому грає її улюблений актор – Джейк Херрісон. (До речі, у книжці «13 подарунків» Джейк стане хлопцем Рорі.)
Спробувавши все, що раніше було заборонено, Рорі замислюється, чи справді вона цього прагнула. Тоді вона розуміє, що все це хотіла тільки тому, що так робили її однолітки. 
Я вважаю, що варто спочатку подумати, чого хочеш саме ти, а вже потім просити, нудити і складати списки. Але часом треба наробити помилок, щоб зробити висновки і краще зрозуміти свої власні бажання.
Я розумію Рорі. Часом хочеться бути такою, як всі, і свою думку губиш, бажання забуваєш…
Ну і традиційно нагадую, що мої дописи також можна читати на "Казкарці".

Таємниця підліткової душі

Мені не потрапити до «Книги рекордів Гіннеса»

Оксана Лущевська

Ця книжка досить нова, так що, можливо, ви її ще не прочитали. Та я вам скажу: «Мені не потрапити у «Книгу рекордів Гіннеса» варто прочитати. Це колекція оповідань про життя підлітків.
Я б хотіла подякувати Оксані Лущевській за те, що вона написала цю чудову книжку і прислала її мені з підписом. Так поповнилася моя колекція книжок з автографами. J
Збірка оповідань мені дуже сподобалася, а особливо – «Дванадцять», «Пуп’янок» і « Let it be».
«Дванадцять» – про дівчинку, якій на 12-річчя подарували ляльку. Вона згадує, як син маминої подруги, Вовка, зламав руку, і вони йому подарували гігантського плюшевого ведмедя. Вовка його взяв і запхав в кімнату, а Віта тоді так хотіла того ведмедя… А тепер їй дванадцять, і вона більше не грається іграшками. А їй подарували ляльку…
Мені ця історія сподобалася не тому, що зі мною колись траплялося щось схоже. Ні, мої батьки завжди знають, що я хочу. Мене вразив Вітин спогад про Вовку і ведмедя – такий справжній, такий зрозумілий і близький, що аж дивуєшся, що цю книжку написала доросла людина, а не дванадцятирічна дівчинка.
В оповіданні «Пуп’янок» Ліля хоче познайомити маму зі своїм хлопцем, а маму якраз покинув бойфренд – через те, що в них має народитися дитина. Ліля думає, що це невдалий момент, та Лесь все одно приходить, бо вони давно спланували цей візит. Лесь дарує Лільчиній мамі пуп’янок тюльпана в горщику. Вона дуже любить квіти в горщиках, а пуп’янок символізує нове життя, тому ніжна рослинка вселяє в неї надію.
Ця історія проникає в саме серце.
Головний герой «Let it be» – Міша, який їде разом з татом вітати татових колишніх жінок. Потім його батьки сваряться: думають, що він не знає, що Сергій не його справжній тато.
Ситуація Міші небанальна, але батьки можуть сваритися у будь-кого. Це дуже неприємно дітям, через це вони переживають, але часто нічого не можуть зробити. Думаю, ми можемо зрозуміти, що відчуває Міша, коли сваряться його батьки.
Мені дуже сподобалися ці оповідання. Чудово написано, Оксано Лущевська!
Раджу прочитати 9-12-річним. Приємного читання!
Ну і традиційно нагадую, що мої дописи також можна читати на "Казкарці".

Про країну Часу

«Дивовижні пригоди Наталки в країні Часу»

Ніна Воскресенська

Чи ви коли-небудь читали книжки про час? Наприклад, «Момо» Міхаеля Енде чи «Наталку в країні Часу» Ніни Воскресенської? Може, і ви задумувалися, куди йде час, який ви марнуєте? Про це розповідає Ніна Воскресенська у своїй книжці.

Що таке час? Час – це секунди, хвилини, години, доби, тижні, місяці, роки, віки. Вони повзуть, йдуть чи біжать. Час був, є зараз і завжди буде. «Ніхто достеменно не знав, як і чому виникла країна Часу. Подейкували навіть, що вона існувала завжди, бо час минав, день слідував за ніччю, по весні наставало літо, за літом – осінь, а відтак зима. Усе це відбувалося постійно, і не було цьому ні кінця, ні краю.

Люди сприймали це як належне. Мало хто з них замислювався над тим, що за дотриманням суворого порядку стежить Володар Часу, правитель країни Часу».

У країні Часу живуть секунди, хвилини, години, дні, тижні, місяці, роки та віки. Хвилині служать 60 секунд, дню – 24 години, року – 12 місяців тощо.

У країні Часу є п’ять територій: Місто Мрій, Палац Володаря Часу, Місто Спогадів, Місто Забуття та Замок Втраченого Часу. У Місті Мрій живуть мрії. Мешканці країни Часу чекають тут свого часу. Вони – наше майбутнє.

У центрі країни стоїть Палац Володаря Часу. Туди йдуть мешканці країни Часу, коли настає їхній час. Вони виходять на Сцену Життя – наше життя, тобто теперішній час, сучасність. Хвилину там живуть хвилину, дні – день, а віки – століття.

Після Сцени Життя мешканці поселяються в Місті Спогадів. Вони там живуть, поки люди пам’ятають про них. Коли про них забувають, вони ідуть і Місто Забуття. Життя там однакове і передбачуване.

Усі мешканці країни Часу бояться Замку Втраченого Часу. Туди потрапляє час, змарнований людьми.

Після того як я прочитала цю книжку, стараюся не марнувати час.

P.S. А якщо вам цікаво, що робила Наталка у країні Часу – читайте книжку Ніни Воскресенської. 

Про любов

Йорґен+Анна=любов

Віґдіс Йорт

Чи бувало таке, що батьки вам забороняли зустрічатися до якогось там віку, а у вас – найсправжнісінькі почуття до когось? Саме такі почуття у 10-річної Анни до однокласника Йорґена.

Анні подобається новачок Йорґен, але їй здається, що йому більш до вподоби Еллен, у якої дуже гарний «кінський хвіст». Тому вона пише Еллен любовного листа нібито від Йорґена. Коли Еллен відповідає, що так, вона його також любить, Анна пише Йорґенові любовного листа уже від свого імені. Йорґен каже: так, він залюбки буде хлопцем Анни, і між ними зав’язується любовне листування.

Одного дня Беата, найліпша подружка Анни, розповідає про фальшивий любовний лист своєму хлопцеві Ейнарові. Той переказує це своєму другу Кнуту, а Кнут – Еллен, бо вона йому подобається. Еллен, у свою чергу, розповідає Йорґенові. Всі думають, що Йорґен більше не кохає Анну, а вона навіть наважується помститися Еллен – обстригає половину її розкішного «кінського хвоста». Та потім виявляється, що Йорґен таки кохає Анну, так що «Йорґен+Анна=любов» – це правда. Ось така любовно-детективна історія.

Мені ця історія не видається дивною, навпаки, знайомою, бо в нас теж часом питають про зустрічання записками або через когось. Трапляється, що двом дівчатам подобається той самий хлопець, і та дівчина, яка вважає, що інша гарніша, «отримує» бойфренда. Буває, що хлопець розходиться з дівчиною через іншу, якій він навіть не подобається. Ще трапляється, що двоє хлопців закохуються в одну дівчину, а вона, взагалі, заглядається на третього. Ну, в цих історіях хлопців можна міняти на дівчат і навпаки. Ось така заплутана любов…

          Не забувайте, що мої дописи можна читати також на «Казкарці».

The Face on the milk carton

The Face On the Milk Carton

Caroline B Cooney

          I don’t know what you’re thinking after you’ve read the title. Maybe you’ve read ahead and are already deciding whether to read this book or not. Well there are 4 books about Janie, so if you decide you know enough from this story, you can just read the 2^nd, 3^rd or 4^th books.

          This book and this series are focusing on an ordinary 15-year-old named Janie. She has flouncy, wild red hair. Janie has ordinary parents that might be just a little bit overprotective. She has no brothers or sisters. She has two best friend named Adele and Sarah-Charlotte. She also has a crush on the boy-next-door, Reeve Shields. As the book proceeds Janie will date Reeve.

          One ordinary day, Janie is sitting in the school cafeteria. Janie is lactose intolerant, which means she can’t have dairy products. But she sees a MISSING picture of a little 3-year-old girl with red hair and tight pigtails, in a pink and white polka dotted dress. She was stolen at a shopping center in New Jersey. Her name is Jennie Spring. Janie remembers that dress with the pink and white polka dots.

          Later she finds a box in the attic with the name Hannah on it. No one in her family is named Hannah. And in that box is the dress with the pink-and-white polka dots. So who’s Hannah and are her parents that she loved all her life (or maybe not), kidnappers?

          Her parents realize that she’s found something and tell her, Hannah was their daughter, but when she was 16, she left and joined a religious cult. She never came back to her parents, until one day she showed up hand-in-hand with a little girl in a polka-dot-dress. Hannah says that this is her daughter Janie. She says that she won’t be able to raise her well within the cult, so take her, enjoy her.

          But something still doesn’t add up. The milk carton says that she was STOLEN from New Jersey. So are her parents still lying? Janie has very mixed feelings.

Janie doesn’t share this with anybody but Reeve, her new boyfriend. So one day, in Reeve’s jeep, they decide to skip school. They go to New Jersey and find the Springs’ address. They see two tall redheaded boys walk in. Janie remembers baby twins. She doesn’t want to believe her own memories. How could her loving parents be kidnappers?

Later, they put the story together. Hannah was going home to take a break from the cult and stopped a New Jersey shopping center. She saw a 3-year-old girl in a pink-and-white-polka-dot-dress who seemed to be pouting. She gave her ice cream and then took her for a ride… That’s how she ended up taking Janie (A. K. A. Jennie Spring) to her parents, the Johnsons. She said that it was her own daughter, you can be better parents, enjoy her. Enjoy her, oh how they did! Raised her like their own girl, tried so hard not to make a mistake, like they feared they did with Hannah. And now – Janie is calling New Jersey.

          My library doesn’t have the second book, so I started reading the third one, and from it I understood, that Janie went to live with her real family in New Jersey, behaved like a brat, treating them like scum and then went back to the Johnson’s. Now THAT is bad. If your little girl has been missing for twelve years, you’ve been worrying about her for twelve years, and when she is found, when she finally comes back to you, she says that she likes her other family and her other life better. Now, how would you feel? I mean, I understand Janie’s position, but she could at least respect them. She could at least TRY to be a good daughter…

Бути собою

«Давач»

Луїс Лоурі

The Giver 

Louis Lowry

Пам’ятаєте, я писала про «Голодні ігри» Сюзан Колінз? Ну, то ця книжка – теж антиутопія. Вона виграла багато всіляких різних нагород, але я про неї пишу не тому. Якщо чесно, то ця історія промає до глибини душі.
Спочатку здається, що світ Джонаса досконалий. Але насправді там немає ні спогадів, ні кольорів, ні почуттів. Кожного грудня відбувається церемонія, на якій змінюється вік дітей. Щороку дитині щось дарують або відбувається якась важлива зміна. Наприклад, у чотири і сім років малюкам дають курточки, в дев’ять – велосипед, а в дванадцять вони отримують роботу, яку виконують усе життя. Точніше, до того моменту, коли потрапляють у Будинок старих, де про них дбають аж до Відпущення (смерть).
Коли настає дванадцята Джонасова Церемонія, він дуже переживає, бо його кличуть останнім. Та йому доручають найпочеснішу роботу. Ця робота приносить біль. І від цього болю не можна приймати ліків. Такі правила.
Робота в Джонаса така: щодня він приходить до Давача і отримує спогади. Є погані спогади: біль, втрата, війна, жаль. Але є й хороші: любов, справжня сім’я, озера. Тепер Джонас бачить кольори, і йому це дуже подобається.
Якось Джонас із Давачем вигадали план: Давач передасть йому всі спогади мужності, і Джонас піде шукати Деінде, куди йдуть Відпущені. Та плани змінюються, коли вирішують відпустити Габріеля, хлопчика з особливими можливостями, у чомусь подібного до самого Джонаса. Джонас вирішує, що треба діяти негайно. Він бере Габріеля і їде. Коли він полишає громаду, всі його спогади лишаються людям. Давач допомагає їм давати раду зі спогадами, а Джонас починає чути музику…
Беріть приклад з Джонаса: треба бути чесним і добрим! І ти за покликом серця і часом навіть ризикувати заради щастя. Краще бути інакшим, але бути собою, ніж бути таким, як усі, і почуватися незручно.
Мені й раніше вчителі рекомендували цю книжку, але я кивала, і мені вилітало з голови. Та цього року моя вчителька, місіс Вайт, почала її нам читати. Ми прослухали всього лиш кілька розділів, але я зрозуміла, що книжка дуже цікава, і вирішила почитати її сама. І тепер раджу вам.