Пошуки себе

Хтось, або Водяне Серце

Вікторія Амеліна

 

Як правило, я не пишу відгуки на малючачі книжки (хоча я їх таки читаю, бо маю чотирирічну сестричку :) ). Цього разу мене попросили (!!) написати відгук на книгу Вікторії Амеліної «Хтось, або Водяне серце». Ця книга, хоч і дитяча, має глибше значення.

Головний герой не знає, хто він такий, тож і називає себе Хтосем. Хтось живе в акваріумі з рибками, які не вміють говорити, та старою пані Черепахою, яка колись знала дуже багато, бо хотіла стати вчителькою. Але тепер вона вже майже все забула, тож Хтосеві самотньо в акваріумі. Самотньо йому й тоді, коли Сумний Двоногий приходить додому, бо він не говорить до мешканців акваріума, а тільки дивиться на них.

Хтось, з допомогою пані Черепахи, вчиться читати. Але з акваріума видно лише корінці книжок, а з корінців не дізнаєшся, хто ти. Тож коли Двоногий пішов на роботу, пані Черепаха вилізла з акваріума і знайшла книгу «Про всіх на світі». Там, біля зображення Хтося, було написано: «Медуза, або Водяне Серце».

Хтось вирішує, що, раз він – серце, то він буде любити всіх. І його нова мрія – навчити рибок читати й писати. Він, разом із пані Черепахою, навчає їх, таким чином також допомагає Черепасі здійснити її мрію – стати вчителькою.

Ця книга, хоч і малючача, має багато чого мудрого. Перед тим як Хтось навчився читати, він подумав: «Добре знати, хто ти. Тоді, мабуть, легше знайти свою мрію». Я на сто відсотків погоджуюся з цим. Неможливо здійснювати мрії, якщо ти не знаєш, хто ти. Коли ти знаєш, хто ти – ти знаєш, чого прагнеш. Знаєш свої ліміти, свої прагнення й бажання. На жаль, у людей не все так просто, як у медуз: ми не можемо прочитати в енциклопедії, хто ми.

Ця книжка нагадала мені, що бувають щасливі кінці. Сподіваюся, я накраплятиму на щасливі закінчення не тільки в дитячих книжках, а й у житті.

Які на смак перші поцілунки?

«Солоні поцілунки» 

Ольга Купріян

 

Я читала цю повість ще в рукописі й тепер дуже тішуся, що у вересні виходить книжка (а я можу викласти відгук :) ). Сподіваюся, повість вам сподобається так само, як і мені.

Перше, що ми бачимо, коли беремо до рук книгу, – назва. Назва цієї повісті – «Солоні поцілунки» – поцілює в яблучко. Десь два тижні тому одна з моїх найближчих подруг скаржилася, що її омріяний перший поцілунок був «солоним, холодним» та «не таким», як вона чекала.

Назва повісті може нагадати тим, хто вже цілувався, про той перший поцілунок, який, напевне, був не зовсім казковим. А нецілованим підказує, що той поцілунок, про який вони мріють, може бути не таким «перфектним», як вони сподіваються.

Якщо вже я говорю про дві різні групи читачів, то перейду до дружби Мілки й Тані, стосунки яких змальовано цілком реалістично. Дівчата дуже різні і заздрять одна одній. Мілка заздрить Тані, бо в неї є груди і за нею бігають хлопці, а Таня заздрить Мілці, бо ті хлопці, що залицяються до Мілки, мають добрі, серйозні наміри, не просто так. А ще Таня заздрить через те, що Мілці не треба тулитися у двокімнатній квартирі з п’ятьма меншими братами-сестрами, не треба соромитися запросити когось до себе додому.

Звичайно ж, дівчата цього одна одній не кажуть. Та після прочитання «Солоних поцілунків» я подумала, що насправді багато моїх друзів заздрять одне одному. У нас часом це виражається через жарти, але ми ніколи серйозно про це не говоримо.

Дві найбільші причини для заздрощів – статура і розум. Часто дівчата «більшої будови» підходять до «тонших» і кажуть: «Ох, мені б твоя фігура…» чи щось таке. Мені часто кажуть: «Хоче помінятися мозком?» Ну і що я маю на це казати?

Таня провалила дев’ятий клас з трьома двійками, і Людмила допомагала їй підтягнутися влітку. Це мені нагадало про всі рази, коли я допомагала однокласникам.

Невід’ємною частиною гарної книжки для підлітків є родинні стосунки, і їх у повісті не бракує. У Мілки помер старший брат, коли вона була малою. Подібні почуття можуть мати читачі, в яких померли брат/сестра, в кого старший брат/сестра поїхали вчитися в університет і зникли з їхнього життя, або якщо вони живуть окремо через розлучення батьків.

У наш час сім’ї часто розпадаються, так що, я думаю, багато підлітків можуть зрозуміти, як Мілка почувається, коли розлучаються її батьки. Бо хоча тато й покинув їх із мамою, як же можна тата не любити?

Я вже згадала про дружбу, родину, варто написати ще про стосунки з хлопцями. Мілка переживає за свої стосунки з Бодею, особливо коли красунчик Алекс, давній друг, з яким вона листується, приїжджає на канікули. Та ще якийсь Толик під ногами крутиться, жити заважає, на слові ловить… Як же це складно – ці солодко-солоні поцілунки.

Все, як у житті. У мене в школі теж суцільна драма, причина – стосунки з хлопцями. Ще в п’ятому класі я ненадовго посварилася з найближчою подругою, бо стала зустрічатися з хлопцем, який їй подобався ще з дитсадка. Та потім ми помирилися, а ще пізніше обидві зрозуміли, що хлопець – це не те, через що можна рвати дружбу.

А ще мені дуже сподобалося, що Мілка не помирилася з Оксаною. Хоча вони й ворогують, я, чесно кажучи, чекала примирення, але мені здалося доречним, що цього не відбулося. Як правило, друзі миряться в кінці, але для того, щоб це сталося, обоє мають цього хотіти. Ні Оксана, ні Люда не хотіли миритися. Це, разом із іншими подіями, які відбуваються в кінці, показує, що свої помилки можна виправити, можна залагодити стосунки з людиною, яка тебе образила чи яку образив ти, але треба бажання обох сторін. Ще це нагадує, що життя не казка.

Мені книга сподобалася і, на мою думку, в ній є все, що цікавить сучасного підлітка, тож вона напевно знайде свого читача.

Війна очима дітей

Кімберлі Брубейкер Бредл 

«Війна, що врятувала мені життя»

 

Kimberly Brubaker Bradle 

The War that Saved my Life

 

Марцін Щигельський 

«Ковчег часу»

Сьогодні писатиму про дві книги, події яких відбуваються в той самий час – у роки Другої світової війни. Ада живе в Англії, а Рафал – у Польщі. Ці книги і схожі, й різні.

У обох персонажів, Ади й Рафала, життя було нелегке. Мама Ади не випускає її на вулицю, бо соромиться її клишоногості. Точніше, мама взагалі не випускає її за межі квартири. Ада повзає і робить свої справи у відро, бо туалет – у спільному з сусідами коридорі. Миються вони з меншим братом Джеймі приблизно раз на тиждень, або коли мамі здасться, що вони «смердять». Ада недоїдає. Їжі й так мало, а вона намагається віддавати побільше братові, щоб він міг бігати й не стомлюватися. Ада хвилюється за молодшого брата, який вільно бігає, де хоче, і сама поривається бути, як всі. Мама ж зачиняє її в шафці під раковиною, якщо їй здається, що Ада нечемно поводиться – забагато на себе бере.

Батьки Рафала поїхали в Африку, коли йому було лиш два роки, тож він живе з дідусем. Дідусь грає на скрипці. Тільки в гетто, де вони тепер живуть, особливо не пограєш. Усе ж дідусь підзаробляє грою на вулицях і в ресторанах. Та коли німці починають зменшувати гетто, відсилати його мешканців до таборів, дідусь продає скрипку задля того, щоб Рафала вивели за межі гетто і прилаштували в якусь родину.

Після офіційного проголошення війни мама Ади погодилася переправити Джеймі у безпечніше місце, тож дозволила йому сісти на потяг. Ада, щоб бути з братом, втекла разом із ним. Їй було важко йти, бо вона щойно навчилася ходити (таємно від мами), нога кровила, незвична до таких навантажень.

Рафал майже не пам’ятає життя до гетто. Але в гетто є бібліотека, є дідуньо і добрі сусіди. У зоопарку, де Рафал переховується після втечі з гетто, ховаються ще двоє: старший хлопець і дівчина, яка трохи жила в їхньому будинку. Вони вчаться, як добувати їжу, розважатися і що робити, коли повінь заливає їхній сховок. Недаремно кажуть, що на війні швидше дорослішають. Хоч Рафал і не воював, він сам про себе піклувався і тому подорослішав.

Ада, живучи в селі зі Сьюзен, жінкою, до якої їх із Джеймі прикріпили, поступово зрозуміла, що не всі люди такі жорстокі, як її мама, і що більшості з них байдуже, яка в неї нога. Повільно, не вірячи собі, Ада полюбила Сьюзен.

«Війна, яка врятувала мені життя» нагадала мені «Енн із Зелених Дахів» Люсі-Мод Монтгомері. Марілла так само, як і Сьюзен, спочатку не хотіла брати до себе Енн, а потім сильно її полюбила. Сьюзен не хотіла брати дітей, але згодом не уявляла собі без них свого життя.

Головні герої цих двох книжок лишилися живими, хоча не всім так щастить. Мене цікавлять книги про життя під час війни. Зокрема про те, що відбувалося в Європі під час Першої та Другої світової. Бо про це менше вчать в американських школах. Всі ці книги дуже сумні, але це може підготувати нас до складних періодів у житті. Окрім того, це нагадування про помилки минулого і застереження не робити подібного у майбутньому.

Think big! Бо в тебе є мозок!

Я, як і більшість підлітків у ХХІ столітті, читаю переважно художню літературу. Так я потрапляю в світ, де все можливо. Моя фантазія – це ліміт. Я люблю ці книги, бо вони транспортують мене в інші світи (навіть якщо у них немає чарів). І навіть герої з магічними здібностями здаються нам близькими, бо мають ті самі проблеми.

Та часом я читаю нонфікшн. Особливо автобіографії – для мотивації. Останні прочитані мною – Стівена Кінга (Stephen King On Writing) і Бена Карсона (Ben Carson You have a brain: Teen’s Guide to Think Big). Часто в таких книгах ми зустрічаємо те, про що наші батьки й учителі кажуть нам ледь не щодня. Але коли ми бачимо, що до цього закликає відома людина, яка вже пройшла шлях до успіху (хоча часто це було досить непросто), то прислухаємося до цього.

Книжка Бена Карсона «В тебе є мозок» розрахована на підлітків, і це добре, бо там є гарні поради і цікаві моменти.

Бен Карсон – один із найкращих американських нейрохірургів. Народився в 1951 році в Детройті. Був дуже активним у школі: підготовка до армії, виступи з музичним ансамблем, участь у конкурсах читців тощо. Закінчив Єльський університет. Балотувався у президенти США.

Мама Карсона закінчила всього три класи. Чоловік її покинув із двома синами. Вони жили в Детройті, але змушені були на два роки переїхати до тітки, щоб мама могла назбирати гроші. Коли вони повернулися, Бен із братом відставали у навчанні. Одного разу Бен не відповів на жодне питання тесту з математики!

Мама помолилася Богові й попросила в Нього мудрості. Наступного дня вона виклала хлопцям свій план: вони читатимуть по дві книжки щотижня, писатимуть про них, а потім вголос читатимуть те, що написали. (Тоді хлопці ще не знали, що мама просила читати вголос, бо сама просто не вміла читати.)

Братам це здавалося тортурами, але мама була невблаганна. Незадовго після того, як Бен почав багато читати, він показав результати. З «найдурнішого» хлопця у п’ятому класі він став одним із найрозумніших. А мама з самого початку вірила в нього.

Карсон з восьми років знав, що хоче бути лікарем. Правда, з дванадцяти до чотирнадцяти хотів бути психоаналітиком, бо вони багато заробляють, живуть у великих будинках і їздять у гарних машинах. :) Але то майже той самий шлях. Теж мозок, тільки з іншого боку. Теж зцілювання, але не фізичне, а емоційне.

Така сила волі мене, чесно кажучи, вражає. Лише два роки тому я визначилася з вибором. А до того кар’єрні інтереси стрибали «хто в ліс, хто по дрова». Вісім років – журналіст, дев’ять – юрист, десять – інженер…

Бен досить рано зрозумів, що намагатися бути крутим ні до чого хорошого не призводить. Це відволікає від школи, сім’ї, Бога. У прагненні крутості можна втратити себе…

Карсонова стратегія «Заміряйся на велике» – Think Big.

Talent – талант

Honesty – чесність

Insight – проникливість, інтуіція

Nice – доброта

Knowledge – знання

Books – книги

In-depth learning – ретельне вивчення

God – Бог

На кількох пунктах зупинюся детальніше.

Талант. У нашому столітті це поняття здебільшого прив’язують до спорту чи індустрії розваг. Але більшість із цих талантів не доходять до Олімпійських ігор чи Голівуду. Ми думаємо, що талант – це те, що ми робимо краще за інших. Може, й так, але не обов’язково. Талант – це те, що в нас гарно виходить. Це може бути читання чи математика, вміння мирити людей чи давати поради. У двох людей можуть бути схожі таланти.

Доброта. Бути добрим до інших мало б бути легко. Це і є легко. Але ж чому стільки людей цього не роблять? Багато хто думає, що бути добрим до когось означає вітатися з ними, не ображати, не перебивати… Але ж це повага. Повага – це частина доброти, але доброта – набагато більше: робити щось для когось і не чекати нічого навзаєм, допомагати ближньому.

Книги. Читати потрібно, бо в книгах – знання. Читати можна з дуже юного віку і про будь-що. Книги – найкращі друзі, які лиш можуть бути. Ти можеш відкласти книгу, і вона буде чекати на тебе скільки треба. Друзі можуть тебе не розуміти, а книга завжди чекатиме, поки ти не будеш готовий.

Книга Бена Карсона нагадала мені багато важливих речей. Треба бути добрим, читати і слухати маму.