Повернення

Привіт, це я!
Довго не викладала нічого, але це не значить, що я не читала і не писала. Дещо можна почитати на Букмолі. Незабаром повернуся і сюди. Дякую, що чекаєте. Наступного тижня буде допис про "Перехідний вік моєї мами" Ірини Мацко.
А поки що можете почитати мою рецензію на "Букмолі" на книжку Дороти Тераковської "Дочка Чарівниць".
 
«Дочку Чарівниць» варто прочитати не тому, що це книжка про магію. І навіть не тому, що вона нагадує нам про вічні цінності. Хоча так, її варто прочитати вже за це. Та мені здається, що в цій історії заховано ще три важливі речі.
По-перше, дівчина з хлопцем можуть дружити. Просто дружити, без жодних романтичних стосунків. Як на мене, це важливий меседж для підлітків. Якщо дівчині й хлопцеві цікаво разом, це не обов’язково означає, що вони закохані, вони просто можуть бути друзями. По-друге, життя, сповнене чарами, пригодами та ризиком не таке радісне, як нам уявляється (часом же хочеться, щоби життя кардинально змінилося за допомогою магії). Важко бути іншим, бути обдарованим, бути обраним. Коли в тебе така доля, ти мусиш іти до неї сам. По-третє, надія не залежить від матеріальних речей. Люди Великого Королівства були рабами; вони голодували; їх шмагали батогами, але вони не втрачали надії – співали ночами Пісню і вірили, що колись знову будуть вільними".
Детальніше - за посиланням:
http://bokmal.com.ua/books/dochka-charivnyc/

Помаранчева дівчинка

Юстейн Ґордер

Помаранчева дівчинка

 

Я навіть не можу уявити, як це – отримати листа з минулого, від людини, яка мала бути тобі дуже близькою, але яку ти зовсім не знаєш.

Це було б дуже несподівано, нереально важко… А якщо послання не виправдає твоїх сподівань? Які взагалі можуть бути сподівання, якщо ти не знаєш цієї людини?

Саме такий лист отримає Ґеорґ, один із оповідачів. Лист – від його покійного батька, який помер, коли Ґеорґу було чотири роки.

Батько розповідає любовну історію – свою й загадкової Помаранчевої дівчинки.

Книжка – це татів лист із перервами на роздуми Ґеорґа. Мені подобається такий формат, бо він допомагає зберегти інтригу і в той же час показує нам, читачам,що про це думає Ґеорґ.

Батько пише, що у нього є до Ґеорґа питання і що йому дуже важлива відповідь сина, хоча він її ніколи не дізнається.

Я б лишила це питання таємницею, та дуже хочу поділитися своїми роздумами щодо нього, як і моєю відповіддю.

Тож ось воно, питання, яке Ян Улав задав своєму сину: «Уяви, що ти стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибрати, чи захочеш коли-небудь у майбутньому народитися і жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, коли прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його».

Я, як і Ґеорґ, довго думала про це. Ян Улав вважав, що не варто погоджуватися на таке, бо покидати цей світ надто болісно і для тебе, і для тих, хто тебе любить.

Хоча це правда, я з цим не погоджуюся. Життя надто солодке. Не завжди, але якщо зважати на всі неприємні моменти, то треба зважати на все те, від чого на серці стає тепло, від чого хочеться стрибати високо-високо… все те, що робить наше життя таким хорошим, теплим і веселим. На мою думку, варто жити. Ніхто не знає, коли їхній час на Землі закінчиться. Саме тому треба використовувати кожну хвилину, яку маєш.

Несподівана дружба

«Дівчата з 13-ї вулиці»

Малгожата Гутовська-Адамчик
 

Заучка, емо, крута… Що ж їх поєднує? На перший погляд, нічого. Та це не так. Усі троє самотні. У кожної є проблеми в сім’ї, сумніви в собі, сум та злість. А ще їм усім бракує справжніх друзів та підтримки.

Такі різні, але такі схожі. Зося, Агата та Клаудія. І як же вони знайдуть одна одну, якщо в них нуль спільних інтересів?

Коли їхній клас їде на екскурсію, вони опиняються разом у кімнаті – це призведе до зародження дружби чи до катастрофи?

Спочатку здається, що це шанс порозумітися. Зося й Агата сміються разом, навіть Клаудію залучають до розмови. Але потім Клаудія посеред ночі влаштовує в їхній кімнаті вечірку. Про це дізнається вчителька, а вранці виявляє недопалок і бляшанку з-під пива у Клаудії під ліжком. Оскільки жодна з дівчат не зізнається, класна призначає «покарання» всім трьом. Їхнє завдання – читати дівчині їхнього віку, яка лежить у комі. Дівчата вибирають книжку і по черзі читають Магді.

На мою думку, це було б захопливо і страшно водночас. А якщо вона прокинеться, коли я читатиму? А що, як щось піде не так?

У всіх трьох є проблеми вдома, і вони розказують Магді речі, якими ні з ким не ділилися. Зосині батьки вважають, що вона хоче стати лікарем (як вони), хоча це їхня ідея. Після смерті Агатиного тата її мама знову одружилася, й Агата не може знайти спільної мови з вітчимом та меншим братом. Матір Клаудії рідко буває вдома і вважає, що донька безтолкова і ні на що не здатна.

Дівчата діляться своїми переживаннями і проблемами з Магдою, тож якщо вона їх чує (а я думаю, що вона їх чує, розуміє й пам’ятає все, що їй розповідають), то вона знає їх краще, ніж будь-хто інший. Мені здається, вони просто хочуть це сказати, висловити свої думки, але в них немає з ким поділитися своїми стражданнями, тож вони говорять до Магди, яка ніби і є, але невідомо, чи чує все, що вони кажуть.

Усім потрібна така людина – людина, якій можна все розповісти, а вона тобі слова кривого не скаже. Якщо у вас немає такої людини, то, поки ви її шукаєте, можете записувати свої думки у щоденник. Або писати листи уявному другові… Це працює!

Пошуки себе

Хтось, або Водяне Серце

Вікторія Амеліна

 

Як правило, я не пишу відгуки на малючачі книжки (хоча я їх таки читаю, бо маю чотирирічну сестричку :) ). Цього разу мене попросили (!!) написати відгук на книгу Вікторії Амеліної «Хтось, або Водяне серце». Ця книга, хоч і дитяча, має глибше значення.

Головний герой не знає, хто він такий, тож і називає себе Хтосем. Хтось живе в акваріумі з рибками, які не вміють говорити, та старою пані Черепахою, яка колись знала дуже багато, бо хотіла стати вчителькою. Але тепер вона вже майже все забула, тож Хтосеві самотньо в акваріумі. Самотньо йому й тоді, коли Сумний Двоногий приходить додому, бо він не говорить до мешканців акваріума, а тільки дивиться на них.

Хтось, з допомогою пані Черепахи, вчиться читати. Але з акваріума видно лише корінці книжок, а з корінців не дізнаєшся, хто ти. Тож коли Двоногий пішов на роботу, пані Черепаха вилізла з акваріума і знайшла книгу «Про всіх на світі». Там, біля зображення Хтося, було написано: «Медуза, або Водяне Серце».

Хтось вирішує, що, раз він – серце, то він буде любити всіх. І його нова мрія – навчити рибок читати й писати. Він, разом із пані Черепахою, навчає їх, таким чином також допомагає Черепасі здійснити її мрію – стати вчителькою.

Ця книга, хоч і малючача, має багато чого мудрого. Перед тим як Хтось навчився читати, він подумав: «Добре знати, хто ти. Тоді, мабуть, легше знайти свою мрію». Я на сто відсотків погоджуюся з цим. Неможливо здійснювати мрії, якщо ти не знаєш, хто ти. Коли ти знаєш, хто ти – ти знаєш, чого прагнеш. Знаєш свої ліміти, свої прагнення й бажання. На жаль, у людей не все так просто, як у медуз: ми не можемо прочитати в енциклопедії, хто ми.

Ця книжка нагадала мені, що бувають щасливі кінці. Сподіваюся, я накраплятиму на щасливі закінчення не тільки в дитячих книжках, а й у житті.

Які на смак перші поцілунки?

«Солоні поцілунки» 

Ольга Купріян

 

Я читала цю повість ще в рукописі й тепер дуже тішуся, що у вересні виходить книжка (а я можу викласти відгук :) ). Сподіваюся, повість вам сподобається так само, як і мені.

Перше, що ми бачимо, коли беремо до рук книгу, – назва. Назва цієї повісті – «Солоні поцілунки» – поцілює в яблучко. Десь два тижні тому одна з моїх найближчих подруг скаржилася, що її омріяний перший поцілунок був «солоним, холодним» та «не таким», як вона чекала.

Назва повісті може нагадати тим, хто вже цілувався, про той перший поцілунок, який, напевне, був не зовсім казковим. А нецілованим підказує, що той поцілунок, про який вони мріють, може бути не таким «перфектним», як вони сподіваються.

Якщо вже я говорю про дві різні групи читачів, то перейду до дружби Мілки й Тані, стосунки яких змальовано цілком реалістично. Дівчата дуже різні і заздрять одна одній. Мілка заздрить Тані, бо в неї є груди і за нею бігають хлопці, а Таня заздрить Мілці, бо ті хлопці, що залицяються до Мілки, мають добрі, серйозні наміри, не просто так. А ще Таня заздрить через те, що Мілці не треба тулитися у двокімнатній квартирі з п’ятьма меншими братами-сестрами, не треба соромитися запросити когось до себе додому.

Звичайно ж, дівчата цього одна одній не кажуть. Та після прочитання «Солоних поцілунків» я подумала, що насправді багато моїх друзів заздрять одне одному. У нас часом це виражається через жарти, але ми ніколи серйозно про це не говоримо.

Дві найбільші причини для заздрощів – статура і розум. Часто дівчата «більшої будови» підходять до «тонших» і кажуть: «Ох, мені б твоя фігура…» чи щось таке. Мені часто кажуть: «Хоче помінятися мозком?» Ну і що я маю на це казати?

Таня провалила дев’ятий клас з трьома двійками, і Людмила допомагала їй підтягнутися влітку. Це мені нагадало про всі рази, коли я допомагала однокласникам.

Невід’ємною частиною гарної книжки для підлітків є родинні стосунки, і їх у повісті не бракує. У Мілки помер старший брат, коли вона була малою. Подібні почуття можуть мати читачі, в яких померли брат/сестра, в кого старший брат/сестра поїхали вчитися в університет і зникли з їхнього життя, або якщо вони живуть окремо через розлучення батьків.

У наш час сім’ї часто розпадаються, так що, я думаю, багато підлітків можуть зрозуміти, як Мілка почувається, коли розлучаються її батьки. Бо хоча тато й покинув їх із мамою, як же можна тата не любити?

Я вже згадала про дружбу, родину, варто написати ще про стосунки з хлопцями. Мілка переживає за свої стосунки з Бодею, особливо коли красунчик Алекс, давній друг, з яким вона листується, приїжджає на канікули. Та ще якийсь Толик під ногами крутиться, жити заважає, на слові ловить… Як же це складно – ці солодко-солоні поцілунки.

Все, як у житті. У мене в школі теж суцільна драма, причина – стосунки з хлопцями. Ще в п’ятому класі я ненадовго посварилася з найближчою подругою, бо стала зустрічатися з хлопцем, який їй подобався ще з дитсадка. Та потім ми помирилися, а ще пізніше обидві зрозуміли, що хлопець – це не те, через що можна рвати дружбу.

А ще мені дуже сподобалося, що Мілка не помирилася з Оксаною. Хоча вони й ворогують, я, чесно кажучи, чекала примирення, але мені здалося доречним, що цього не відбулося. Як правило, друзі миряться в кінці, але для того, щоб це сталося, обоє мають цього хотіти. Ні Оксана, ні Люда не хотіли миритися. Це, разом із іншими подіями, які відбуваються в кінці, показує, що свої помилки можна виправити, можна залагодити стосунки з людиною, яка тебе образила чи яку образив ти, але треба бажання обох сторін. Ще це нагадує, що життя не казка.

Мені книга сподобалася і, на мою думку, в ній є все, що цікавить сучасного підлітка, тож вона напевно знайде свого читача.